![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
www.dw.com
Monday, 13 February 2023 03:41Война России против Украины
Публикации по теме --- https://www.dw.com/ru/vojna-rossii-protiv-ukrainy/t-17457611
Публикации по теме --- https://www.dw.com/ru/vojna-rossii-protiv-ukrainy/t-17457611
How many people must die?
Wednesday, 12 August 2020 21:40Высокопоставленным чиновникам Евросоюза задают не те вопросы.
Спрашивать надо так: сколько времени (или сколько человеческих поколений) человек должен находиться на должности руководителя страны, чтоб начать считаться диктатором, узурпатором и преступником? Чтобы стало, наконец, неконструктивным и неприличным вести с ним умиротворяющие разговоры, верить его обещаниям, в том числе задокументированным?
Сколько он должен посадить в тюрьмы людей (оппозиционеров, противников, случайных прохожих), чтоб на его беспредел обратили должное внимание?
Сколько несовершеннолетних должно быть избито на улицах, чтобы многочисленные комиссии очнулись и потребовали присутствия своих представителей в неблагополучной стране и контроля за судьбой каждого из пострадавших?
Сколько людей должно погибнуть от пуль и от пыток, пропасть без вести, чтобы организации с большим бюджетом, задачей которых является защита прав человека при всех ветвях власти Евросоюза, выдвинули ультиматум об обязательном присутствии и работе своих представительств в стране, расположенной в центре Европы, чёрт дери, у самых ваших границ?
Top EU officials are being asked the wrong questions.
The question should be: how long (or how many human generations) should a person be in the position of the country's leader in order to begin to be considered a dictator, usurper and criminal? So that it finally becomes unconstructive and indecent to conduct pacifying conversations with him, to believe his promises, including documented ones?
How many people should he put in jail (oppositionists, opponents, bystanders) to get due attention to his lawlessness?
How many minors must be beaten in the streets for numerous commissions to wake up and demand the presence of their representatives in a troubled country and control over the fate of each of the victims?
How many people must die from bullets and torture, disappear without a trace, so that organizations with a large budget, whose task is to protect human rights under all branches of the European Union, put forward an ultimatum on the mandatory presence and operation of their missions in a country located in the center of Europe, damn it, at your very borders?
Спрашивать надо так: сколько времени (или сколько человеческих поколений) человек должен находиться на должности руководителя страны, чтоб начать считаться диктатором, узурпатором и преступником? Чтобы стало, наконец, неконструктивным и неприличным вести с ним умиротворяющие разговоры, верить его обещаниям, в том числе задокументированным?
Сколько он должен посадить в тюрьмы людей (оппозиционеров, противников, случайных прохожих), чтоб на его беспредел обратили должное внимание?
Сколько несовершеннолетних должно быть избито на улицах, чтобы многочисленные комиссии очнулись и потребовали присутствия своих представителей в неблагополучной стране и контроля за судьбой каждого из пострадавших?
Сколько людей должно погибнуть от пуль и от пыток, пропасть без вести, чтобы организации с большим бюджетом, задачей которых является защита прав человека при всех ветвях власти Евросоюза, выдвинули ультиматум об обязательном присутствии и работе своих представительств в стране, расположенной в центре Европы, чёрт дери, у самых ваших границ?
Top EU officials are being asked the wrong questions.
The question should be: how long (or how many human generations) should a person be in the position of the country's leader in order to begin to be considered a dictator, usurper and criminal? So that it finally becomes unconstructive and indecent to conduct pacifying conversations with him, to believe his promises, including documented ones?
How many people should he put in jail (oppositionists, opponents, bystanders) to get due attention to his lawlessness?
How many minors must be beaten in the streets for numerous commissions to wake up and demand the presence of their representatives in a troubled country and control over the fate of each of the victims?
How many people must die from bullets and torture, disappear without a trace, so that organizations with a large budget, whose task is to protect human rights under all branches of the European Union, put forward an ultimatum on the mandatory presence and operation of their missions in a country located in the center of Europe, damn it, at your very borders?
НЕЗАМУТНЕНІСТЬ
Monday, 8 July 2019 16:38НЕЗАМУТНЕНІСТЬ
(https://lenta-ua.dreamwidth.org/948165.html)
Бувають такі розмови, які ведеш ліниво, відповідаєш, бо питають. Попросити б, щоб заткнулись, не можна, образяться.
- Ой, як ви засмагли. На морі були?
- Так, на морі.
- Довго були?
- Та ні. Заскочили ненадовго. Туди й назад.
- А на якому, Чорному чи Азовському?
- Азовське.
- Дорого відпочивали?
- Та ні. Дорога завжди виходить дорого, а на самому морі недорого. – хмикаю я.
- А де? Скажіть, бо я збираюсь, скоро відпустка, не знаю ще, куди їхати.
- Та вам там не сподобається.
- Та ви скажіть. Я колекціоную відгуки про різні курорти. Ви ж на курорті були?
- Певною мірою.
- То як називається?
- Широкіно.
- О, я щось чула. Кажуть, хороший курорт.
зітхаю…
- А людей багато?
- Малувато. Хотілось би більше. – вже з посмішкою дивлюсь на цю незамутненість.
... нічого не розумію. Вона ж знає мене, розуміє, з ким говорить.
- А я люблю, коли мало людей на морі. Я мрію знайти такий курорт, де взагалі немає відпочиваючих. Лише море і я.
- О, то вам туди, точно. – вже одкровенно насміхаюсь.
- А море там яке? Глибоке, мілке?
- Мілке. Кажуть, можна йти і йти, доки натрапиш на глибину.
- Кажуть? А ви ж купались?
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись?
… а мабуть, таки ідіотка. Санді й Рітка колись стрибнули в те море, зовсім вже нічим було дихати, сорок в тіні. А я ж дозволила, певно таки ідіотка. Правда, супроводжуючі дозволили. І теж наче не ідіоти. Скучили, понімаєш, за дівчатами в купальниках. Потім огребли всі. Особливо коли Рітка знайшла ВОГ на пляжі, та й відкинула його вбік.
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись? – замислено говорю я.
- Ха-ха-ха! А я люблю Азовське. Канєшно, я знаю таких людей, для яких це море і не море. Ви, мабуть, теж любитель Чорного.
- О, так…
... як ми збирались, як стягувались грошима на ті дрібні поїздки в Крим. Хоч ненадовго, хоча б на пару днів. Показати дітям справжнє море. Аж доки діти не зросли та й самі не почали туди гасати.
Давно.
Колись…
- Корочє. Якщо там неглибоко, і мало людей, їду туди! Порожній пляж, це ж моя мрія! Підкажете, де там зупинитись?
- Та де завгодно. Вільних маєтків повно. – кажу, уважно вглядаючись в обличчя, мені все здається, що співрозмовниця зі мною жартує, підхопивши звичні наші волонтерські жарти щодо Широкіно.
Ні, не жартує. Сучасна україномовна жінка, молода, але не юна, дивиться новини зрідка по телебаченню. Щось там читає. Не розумію.
- То як туди дістатись? – вся у очікуванні, я думаю, порожні пляжі, лише ти і море, рай на землі.
- Через військкомат. – кажу я.
- Не поняла! – натикається зрештою вона на мій погляд.
- Йдете у військкомат, підписуєте контракт, починаєте служити на фронті, очікуєте ротації саме в Широкіно, і ось вам, довгий порожній пляж. А тільки прогулюватись ним не завжди безпечно. Можна нарватись на міну.
- Ееееее…
- А людей там майже зовсім і нема, з людей там лише військові. Усіх цивільних евакуювали з Широкіно ще у п’ятнадцятому році.
- Аааааа… ви про ето…
- Так, я про ето. І я вам дивуюсь. Невже ви не відслідковуєте історію нашої війни?
Здається, я її таки послала.
Я мало що вмію робити в цьому житті, але вишукано послати я точно вмію, послані жалілись не раз:
- І нічого ж образливого не сказала. А послала.
А ось ще одна розмова.
- Мені сказали, що ви волонтер. Так, да?
- Саме так.
- І ви буваєте на фронті, правда?
- Правда. Чому вас цікавить фронт? У вас хтось там?
- Ну, друг. Я б йому допомогла, але останнім часом він чомусь не виходить на зв’язок.
- Який підрозділ?
- Я не знаю підрозділ. Я тільки знаю, де він служить, він говорив, зараз згадаю. А, Іловайськ!
- Кхе-кхе-кхе……
- Ой, вам погано? Водички?
- Та ні, просто закашлялась. Точно Іловайськ?
- Точно. Зараз подивлюсь у повідомленнях. О, ні. Він був у Іловайську, а потім їх перевели у Єленовку.
- Давно?
- В смислі?
- Давно перевели?
- Та ось кілька місяців тому, і потім він вже не виходив на зв’язок. Так я думаю, може, йому чимось допомогти?
- Це ваш близький друг?
- Та ні. Просто друг сім’ї, колись дружили сім’ями, потім він розвівся з дружиною, перевіз дочку до Москви, а сам пішов служити. То, може, ви можете взнати, що з ним і чому він не виходить на зв’язок?
- Взнати це складно. Але я можу зробити для вас інше.
- О, дякую…
- Я можу подзвонити певним людям на фронт, і попросити їх зробити так, щоб ваш друг якомога довше не міг виходити на зв’язок. В ідеалі – щоб він ніколи не міг вже вийти на зв’язок.
- О! А! Тобто? – здається, в цій гарненькій голівці закрутились якісь думки.
Сучасна молода жінка, україномовна. Іноді навіть дивиться новини, цікавиться фронтом.
- Тобто, ваш друг поїхав служити до ДНР, а може, й до російських військ. Там добре платять за це. Бо Іловайськ, а також Єлєнівку окупували ще п’ять років тому. І всі війська, які там зараз стоять, є російськими військами. Або бандами ДНР.
- Ой… - жахається вона нарешті. – Це точно?
- Точніше не буває. – вже регочу я. – І все, що ви можете, це забути про свого друга. В ідеалі, віднести його дані до СБУ. Хоча толку, там таких даних вагон і маленький возик.
- А я ж все думаю, і чому він дочку відправив до Москви. А он воно як. – починає нарешті мислити ця ясна незамутненість.
- І знаєте, я не розумію ось чого. Ви ж дивитесь телевізор. Ви ж, мабуть, чули про Іловайську трагедію. Чули?
- Так, чула, але ж я думала…
- Не знаю, що ви там думали, але НЕ ЗНАТИ хоча б основних віх нашої війни в наш час злочинно.
Здається, я її таки послала.
… як ми кричали, як ми писали, як говорили ми про це!
На кожному інтерв’ю, у постах через один, аж нам вже зауваження робили – ну, що ви, мовляв, все про одне та про одне. Розкажіть краще щось цікавеньке.
А ми говорили, знову й знову:
- Країна не знає про свою війну. Країну відгородили від війни і продовжують відгороджувати. Країна мусить взнати про свою війну. Через біл-борди в оцих мирних містах, це найперше. Щоб кожен, їдучи маршруткою, метро, таксі чи на своїй машині, натикався поглядом на руїни і написи на бордах «Це Широкіно. Це зробив російський мир», «Це Авдіївка. Це приніс «рускій мір», «Це госпіталь. Оці інваліди у візочках, це приніс «руській мір» І тоді, й лише тоді, хоч щось почне вертітись у головах цієї незамутненості!
- Ми проти. – відповідали нам. – Ви самі маєте ПТСР, і хочете внести його в країну? А ви не подумали, що буде, коли дитина наткнеться поглядом на цей біл-борд? А вагітна?
- Нічого страшного з дітьми не станеться, хіба будуть трохи краще розуміти навколишній світ і знати про те, що точиться у їх країнах. Наші діти ростуть у цьому, і нічого, лише гартуються.
Але зручніше було саме так – відгородити країну від фронту.
Не лякати країну війною (читай – це ж електорат, а раптом забунтує, Майдана нам не вистачало)
Забезпечити лакшері-війну, коли наче вона і є, а начебто і мир, і ти диви, який багатий мир в цій Україні, до ресторанів люди черги займають!
Так. Було. Зручніше.
Тоді якого чорта вас дивує оцей телеміст «А поговорить?»
Якого чорта вас дивує, що Медведчук зкуповує телеканали і починає там віщати про «рускій мір» - той самий Медведчук, якого б мали посадити надовго, якби у нас, звичайно, СБУ працювала над тим, чим мусить займатись СБУ.
Якого чорта вас це все дивує – адже усе це є лише наслідком політики, яка точилась в нас протягом всієї війни?
… Ньюзван треба пікетувати. І пікетувати суворо.
Бо знову, коли держава не справляється з таким нескладним завданням, як інформаційна політика (а держава не справляється не сьогодні й не вчора, а ПРОТЯГОМ ВСИХ РОКІВ ВІЙНИ!) – на сцену знов виходять ті самі.
Ті, хто свого часу прогнав Януковича.
Ті, хто пройшов фронти і повернувся з них.
Ті, хто ще не повернувся.
Ті, хто ось нещодавно легким порухом руки вирішив надскладну дилему Клюєв-Шарій.
Ті, кого різали, розстрілювали, обливали кислотою усі минулі п’ять років.
**ать, знову ми?
Так.
Але дивуватись мосту «Надо поговорить» смішно. Ваш подив з цього приводу нагадує мені святу незамутненість моїх недавніх співрозмовників.
Не треба незамутненості. Не треба оцієї бездумної простоти. Вона гірше злодійства, вона гірше за все.
Не бійтесь виховувати людей. Іноді навіть через копняки. Іноді навіть через посил.
(фото взято з інтернету. перепрошую у авторів, готовва вказати ваше авторство)
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
(https://lenta-ua.dreamwidth.org/948165.html)
Бувають такі розмови, які ведеш ліниво, відповідаєш, бо питають. Попросити б, щоб заткнулись, не можна, образяться.
- Ой, як ви засмагли. На морі були?
- Так, на морі.
- Довго були?
- Та ні. Заскочили ненадовго. Туди й назад.
- А на якому, Чорному чи Азовському?
- Азовське.
- Дорого відпочивали?
- Та ні. Дорога завжди виходить дорого, а на самому морі недорого. – хмикаю я.
- А де? Скажіть, бо я збираюсь, скоро відпустка, не знаю ще, куди їхати.
- Та вам там не сподобається.
- Та ви скажіть. Я колекціоную відгуки про різні курорти. Ви ж на курорті були?
- Певною мірою.
- То як називається?
- Широкіно.
- О, я щось чула. Кажуть, хороший курорт.
зітхаю…
- А людей багато?
- Малувато. Хотілось би більше. – вже з посмішкою дивлюсь на цю незамутненість.
... нічого не розумію. Вона ж знає мене, розуміє, з ким говорить.
- А я люблю, коли мало людей на морі. Я мрію знайти такий курорт, де взагалі немає відпочиваючих. Лише море і я.
- О, то вам туди, точно. – вже одкровенно насміхаюсь.
- А море там яке? Глибоке, мілке?
- Мілке. Кажуть, можна йти і йти, доки натрапиш на глибину.
- Кажуть? А ви ж купались?
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись?
… а мабуть, таки ідіотка. Санді й Рітка колись стрибнули в те море, зовсім вже нічим було дихати, сорок в тіні. А я ж дозволила, певно таки ідіотка. Правда, супроводжуючі дозволили. І теж наче не ідіоти. Скучили, понімаєш, за дівчатами в купальниках. Потім огребли всі. Особливо коли Рітка знайшла ВОГ на пляжі, та й відкинула його вбік.
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись? – замислено говорю я.
- Ха-ха-ха! А я люблю Азовське. Канєшно, я знаю таких людей, для яких це море і не море. Ви, мабуть, теж любитель Чорного.
- О, так…
... як ми збирались, як стягувались грошима на ті дрібні поїздки в Крим. Хоч ненадовго, хоча б на пару днів. Показати дітям справжнє море. Аж доки діти не зросли та й самі не почали туди гасати.
Давно.
Колись…
- Корочє. Якщо там неглибоко, і мало людей, їду туди! Порожній пляж, це ж моя мрія! Підкажете, де там зупинитись?
- Та де завгодно. Вільних маєтків повно. – кажу, уважно вглядаючись в обличчя, мені все здається, що співрозмовниця зі мною жартує, підхопивши звичні наші волонтерські жарти щодо Широкіно.
Ні, не жартує. Сучасна україномовна жінка, молода, але не юна, дивиться новини зрідка по телебаченню. Щось там читає. Не розумію.
- То як туди дістатись? – вся у очікуванні, я думаю, порожні пляжі, лише ти і море, рай на землі.
- Через військкомат. – кажу я.
- Не поняла! – натикається зрештою вона на мій погляд.
- Йдете у військкомат, підписуєте контракт, починаєте служити на фронті, очікуєте ротації саме в Широкіно, і ось вам, довгий порожній пляж. А тільки прогулюватись ним не завжди безпечно. Можна нарватись на міну.
- Ееееее…
- А людей там майже зовсім і нема, з людей там лише військові. Усіх цивільних евакуювали з Широкіно ще у п’ятнадцятому році.
- Аааааа… ви про ето…
- Так, я про ето. І я вам дивуюсь. Невже ви не відслідковуєте історію нашої війни?
Здається, я її таки послала.
Я мало що вмію робити в цьому житті, але вишукано послати я точно вмію, послані жалілись не раз:
- І нічого ж образливого не сказала. А послала.
А ось ще одна розмова.
- Мені сказали, що ви волонтер. Так, да?
- Саме так.
- І ви буваєте на фронті, правда?
- Правда. Чому вас цікавить фронт? У вас хтось там?
- Ну, друг. Я б йому допомогла, але останнім часом він чомусь не виходить на зв’язок.
- Який підрозділ?
- Я не знаю підрозділ. Я тільки знаю, де він служить, він говорив, зараз згадаю. А, Іловайськ!
- Кхе-кхе-кхе……
- Ой, вам погано? Водички?
- Та ні, просто закашлялась. Точно Іловайськ?
- Точно. Зараз подивлюсь у повідомленнях. О, ні. Він був у Іловайську, а потім їх перевели у Єленовку.
- Давно?
- В смислі?
- Давно перевели?
- Та ось кілька місяців тому, і потім він вже не виходив на зв’язок. Так я думаю, може, йому чимось допомогти?
- Це ваш близький друг?
- Та ні. Просто друг сім’ї, колись дружили сім’ями, потім він розвівся з дружиною, перевіз дочку до Москви, а сам пішов служити. То, може, ви можете взнати, що з ним і чому він не виходить на зв’язок?
- Взнати це складно. Але я можу зробити для вас інше.
- О, дякую…
- Я можу подзвонити певним людям на фронт, і попросити їх зробити так, щоб ваш друг якомога довше не міг виходити на зв’язок. В ідеалі – щоб він ніколи не міг вже вийти на зв’язок.
- О! А! Тобто? – здається, в цій гарненькій голівці закрутились якісь думки.
Сучасна молода жінка, україномовна. Іноді навіть дивиться новини, цікавиться фронтом.
- Тобто, ваш друг поїхав служити до ДНР, а може, й до російських військ. Там добре платять за це. Бо Іловайськ, а також Єлєнівку окупували ще п’ять років тому. І всі війська, які там зараз стоять, є російськими військами. Або бандами ДНР.
- Ой… - жахається вона нарешті. – Це точно?
- Точніше не буває. – вже регочу я. – І все, що ви можете, це забути про свого друга. В ідеалі, віднести його дані до СБУ. Хоча толку, там таких даних вагон і маленький возик.
- А я ж все думаю, і чому він дочку відправив до Москви. А он воно як. – починає нарешті мислити ця ясна незамутненість.
- І знаєте, я не розумію ось чого. Ви ж дивитесь телевізор. Ви ж, мабуть, чули про Іловайську трагедію. Чули?
- Так, чула, але ж я думала…
- Не знаю, що ви там думали, але НЕ ЗНАТИ хоча б основних віх нашої війни в наш час злочинно.
Здається, я її таки послала.
… як ми кричали, як ми писали, як говорили ми про це!
На кожному інтерв’ю, у постах через один, аж нам вже зауваження робили – ну, що ви, мовляв, все про одне та про одне. Розкажіть краще щось цікавеньке.
А ми говорили, знову й знову:
- Країна не знає про свою війну. Країну відгородили від війни і продовжують відгороджувати. Країна мусить взнати про свою війну. Через біл-борди в оцих мирних містах, це найперше. Щоб кожен, їдучи маршруткою, метро, таксі чи на своїй машині, натикався поглядом на руїни і написи на бордах «Це Широкіно. Це зробив російський мир», «Це Авдіївка. Це приніс «рускій мір», «Це госпіталь. Оці інваліди у візочках, це приніс «руській мір» І тоді, й лише тоді, хоч щось почне вертітись у головах цієї незамутненості!
- Ми проти. – відповідали нам. – Ви самі маєте ПТСР, і хочете внести його в країну? А ви не подумали, що буде, коли дитина наткнеться поглядом на цей біл-борд? А вагітна?
- Нічого страшного з дітьми не станеться, хіба будуть трохи краще розуміти навколишній світ і знати про те, що точиться у їх країнах. Наші діти ростуть у цьому, і нічого, лише гартуються.
Але зручніше було саме так – відгородити країну від фронту.
Не лякати країну війною (читай – це ж електорат, а раптом забунтує, Майдана нам не вистачало)
Забезпечити лакшері-війну, коли наче вона і є, а начебто і мир, і ти диви, який багатий мир в цій Україні, до ресторанів люди черги займають!
Так. Було. Зручніше.
Тоді якого чорта вас дивує оцей телеміст «А поговорить?»
Якого чорта вас дивує, що Медведчук зкуповує телеканали і починає там віщати про «рускій мір» - той самий Медведчук, якого б мали посадити надовго, якби у нас, звичайно, СБУ працювала над тим, чим мусить займатись СБУ.
Якого чорта вас це все дивує – адже усе це є лише наслідком політики, яка точилась в нас протягом всієї війни?
… Ньюзван треба пікетувати. І пікетувати суворо.
Бо знову, коли держава не справляється з таким нескладним завданням, як інформаційна політика (а держава не справляється не сьогодні й не вчора, а ПРОТЯГОМ ВСИХ РОКІВ ВІЙНИ!) – на сцену знов виходять ті самі.
Ті, хто свого часу прогнав Януковича.
Ті, хто пройшов фронти і повернувся з них.
Ті, хто ще не повернувся.
Ті, хто ось нещодавно легким порухом руки вирішив надскладну дилему Клюєв-Шарій.
Ті, кого різали, розстрілювали, обливали кислотою усі минулі п’ять років.
**ать, знову ми?
Так.
Але дивуватись мосту «Надо поговорить» смішно. Ваш подив з цього приводу нагадує мені святу незамутненість моїх недавніх співрозмовників.
Не треба незамутненості. Не треба оцієї бездумної простоти. Вона гірше злодійства, вона гірше за все.
Не бійтесь виховувати людей. Іноді навіть через копняки. Іноді навіть через посил.
(фото взято з інтернету. перепрошую у авторів, готовва вказати ваше авторство)
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
НИ ОДНОЙ ВИДЕОКАМЕРЫ НАЦИОНАЛЬНЫХ КАНАЛОВ
Saturday, 14 October 2017 06:18Оригінал --- https://gorlis-gorsky.livejournal.com/1700338.html
Мэр Киева (злочинна влада, ага) в колонном зале КМДА вручает очередные 50 сертификатов на квартиры участникам АТО, которые получили ранения и инвалидность в боевых действиях.
Я хочу поблагодарить весь актив киевского ветеранского движения. Парни и девушки, мы все огромные молодцы. (Да, поскольку нас никто никогда не поблагодарит, давайте хоть друг друга благодарить, лол).
Работа по системным социальным гарантиями прочно прет вперед, назло завистникам, зрадофилам и городским сумасшедшим.
Но все это, конечно же, никому не интересная чушь.
В зале нет НИ ОДНОЙ ВИДЕОКАМЕРЫ, кроме пресс-службы КМДА.
Еще раз.
НИ ОДНОЙ ВИДЕОКАМЕРЫ НАЦИОНАЛЬНЫХ КАНАЛОВ!!!
(с)
Мэр Киева (злочинна влада, ага) в колонном зале КМДА вручает очередные 50 сертификатов на квартиры участникам АТО, которые получили ранения и инвалидность в боевых действиях.
Я хочу поблагодарить весь актив киевского ветеранского движения. Парни и девушки, мы все огромные молодцы. (Да, поскольку нас никто никогда не поблагодарит, давайте хоть друг друга благодарить, лол).
Работа по системным социальным гарантиями прочно прет вперед, назло завистникам, зрадофилам и городским сумасшедшим.
Но все это, конечно же, никому не интересная чушь.
В зале нет НИ ОДНОЙ ВИДЕОКАМЕРЫ, кроме пресс-службы КМДА.
Еще раз.
НИ ОДНОЙ ВИДЕОКАМЕРЫ НАЦИОНАЛЬНЫХ КАНАЛОВ!!!
(с)
Цей день в історії
Saturday, 7 October 2017 18:48Оригінал --- https://peaceinukraine.livejournal.com/3043526.html
3761 - дата створення світу, початок юдейського календаря. Це літочислення є частиною сучасного єврейськоого календаря, в даний час цей календар офіційно використовується в Державі Ізраїль наряду з григоріанським календарем.
1253 — коронація в Дорогочинi галицько-волинського князя Данила Романовича (лат. Daniel Ruthenorum Rex) королівською короною, надісланою від Папи Римського Іннокентія IV.
1913 — уперше у світі на заводі Генрі Форда в Детройті весь виробничий процес збирання автомобілів почали виконувати за новою технологічною схемою — на конвеєрі.
1943 — Остапа Вишню звільнили з ув'язнення в радянських концтаборах таборах, де був ув'язнений за контрреворюційну діяльність - украінскькі вірши.
1988 — у Ризі вперше з 1940 року підняли латвійський національний прапор.
1991 - Верховна Рада України затвердила Статут Національного банку України (День народження НБУ).
2006 - вбита Ганна Політковська, російська журналістка. Винних не знайшли.
3761 - дата створення світу, початок юдейського календаря. Це літочислення є частиною сучасного єврейськоого календаря, в даний час цей календар офіційно використовується в Державі Ізраїль наряду з григоріанським календарем.
1253 — коронація в Дорогочинi галицько-волинського князя Данила Романовича (лат. Daniel Ruthenorum Rex) королівською короною, надісланою від Папи Римського Іннокентія IV.
1913 — уперше у світі на заводі Генрі Форда в Детройті весь виробничий процес збирання автомобілів почали виконувати за новою технологічною схемою — на конвеєрі.
1943 — Остапа Вишню звільнили з ув'язнення в радянських концтаборах таборах, де був ув'язнений за контрреворюційну діяльність - украінскькі вірши.
1988 — у Ризі вперше з 1940 року підняли латвійський національний прапор.
1991 - Верховна Рада України затвердила Статут Національного банку України (День народження НБУ).
2006 - вбита Ганна Політковська, російська журналістка. Винних не знайшли.