Херсон

Wednesday, 8 June 2022 13:06
argument_q: (Default)
https://92-lina.dreamwidth.org/623174.html

Это из украинского ФБ:

Там, в оккупации. В Херсоне…

Там у меня много друзей и пациентов. У меня там дети, рождённые в нашем роддоме, у меня там одноклассники, у меня там мои коллеги.
Там украинцы!
Ниже письмо для всех нас. В этом письме я заменила резкие фразы и убрала название одной дикой страны, потому что мой аккаунт и так уже ограничен.

«Наташа, мы держимся изо всех сил. Чувствуется, что они боятся. Очень боятся. Они могут остановить на улице любого человека заставить повторить несколько раз, что они великие, что они сильные и что мы хотим жить с ними.
Мы опускаем глаза и повторяем, а в голове крутится — как же вы, с@ки, боитесь, если вам, для вашего величия, нужно, чтобы кто-то про это величие повторял. Как же вы сами в себе не уверены.
Это как, половой акт с импотентом, которому нужно бесконечно повторять, что он сильный, что у него всё получается, очень долго и упорно для него стараться и при этом думать, когда же это мучительное издевательство, наконец - то, закончится.
Мы повторяем это для того, чтобы сохранить всех нас. Потому что очень сложно воевать безоружному человеку против безмозглого туловища с автоматом.
Потому что потом, когда эту нечисть выгонят с нашей земли, нам нужно будет приводить в порядок город. С кем бы сейчас мы не говорили, у всех одни слова.
Слова, что в нашем городе запах гнили. Нам, наверное, нужно будет очень много моющих средств, чтобы просто долго мыть тротуары, дома, даже деревья. Потому что всё, до чего дотрагивались эти нелюди, имеет запах гнили.
Вчера одна женщина, пенсионерка, отказалась им повторять, что они великие. Три здоровых мужика её раздели и оставили на улице, запретив кому-либо подходить к ней, чтобы помочь.
Три часа она раздетая стояла во дворе и только громко говорила: «Не подходите ко мне, мои родненькие. Не подвергайте себя опасности. Пожалуйста! У нас ещё будет с Вами очень много дел… Потом!»
И ещё. Они воруют. Они воруют всё. Мне даже сложно придумать, что они не воруют. Мы никогда не видели воровства в таких масштабах. Начиная от детских игрушек и заканчивая ящиком подгнивших овощей.
Они боятся, потому что в городе постоянно расклеивают листовки.
Наши листовки с украинской символикой.
Мы ждём ЗСУ. И когда они будут близко, то херсонцы голыми руками и зубами будут расправляться с нечистью.
Они это чувствуют.
Поэтому спешат.
А мы подождём. Подождём. Сцепим зубы, сожмём кулаки до онемения в пальцах и будем ждать. Потому что нам есть ради чего ждать.
Чтобы было раз и навсегда. И ни единого из этой нечисти не осталось. А потом будем мыть город. Долго.
Наташа, передайте всем, что Херсон — это Украина!
И, если можете, молитесь за нас, называя в своих молитвах все украинские имена. Потому что это наши имена.
И когда прочитаете, удалите нашу переписку…»

Передаю Всем! Херсон — это Украина!

зе

Saturday, 20 November 2021 12:57
argument_q: (99 уйди сам.)
https://www.facebook.com/zelenskiy95

На странице Зеленского в фб -- фото украинских военных, у которых при Порохе было питание, как в НАТО и зарплаты росли, и мотивация. А при зеленском -- снова совковая столовая и фига без масла. Зато при зе -- стабильный срыв оборонного заказа.

Запостил зе запись про срыв глоток на футболе, было это 16 листопада о 23:45.

В стране всё хорошо.

хехе

Wednesday, 10 February 2021 19:33
argument_q: (01 деревце)
Меня забанили в фейсбуке. За репост вот этой записи:

https://starshinazapasa.livejournal.com/1280381.html

Что делать? Понятно, что делать! Репостнуть её на оставшихся площадках ещё раз (:
argument_q: (98 всу)
https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=2151072628527518&id=100008744058665

Гангрена не останавливается сама по себе. России ВСЕГДА мало земли и влияния.
Россия ВСЕГДА просто поглощала народы, переваривая их и единую жижу.
В питательный субстрат своих амбиций.

Так что, ребята, мир - это только лишь период покоя между «Россия готовится напасть» и «Россия напала». И даже полное и бесповоротное поглощение Украины НИКАК не гарантирует мальчиков от гибели.

Снимайте уже очечки свои розовые. Когда страус суёт голову в песок, снаружи остается заманчивая, незащищенная жопа.
argument_q: (99 уйди сам.)
https://www.facebook.com/hurvinyk/posts/1167527893441998

Розводити війська - це складніше, ніж розводити "народєц". Хоча б тому, що в Армії, всупереч стереотипу, люди не дурні і вміють рахувати. Отже, що таке ВОП (взводний опорний пункт) чи РОП (ротний опорний пункт)? Це така штука, яка коштує до х... пояса грошей. Як, втім, і будь-яка позиція. Це сотня кубів дерева - колоди, дошки, бруси - діловий ліс - словом. Це тони металу - швелери, кутники, рейки, таври і т.д. Це бетон. Люди, ви знаєте, як важко на фронті з бетоном?! На одній з позицій, де я був, бетон брали з опор електропередач. Просто, "бардаком" (БРДМ - броньована розвідувальна машина) смикали тросом опору - вона падала, її волокли до місця і мостили з неї перекриття на "бунгало" (бліндаж). За цю богоугодну справу порятунку особового складу - будівництво "бунгало" з насмиканих опор та бетонних плит з безхазяйних ферм - ВСПшечка (військова служба правопорядку) спільно з прокуратурою склепали на ротного годне кримінальне провадження з зайобисто довгим номерочком в єердеерочці (ЄРДР - єдиний реєстр досудових розслідувань), де слізно розказували, як рожевощокий (за іншою версією - червонопикий) хаязяйновитий ротний (на "гражданочці" прораб-будівельник) сам-один, спиздив весь бетон з усього Ясинуватського району, знищив абсолютно всі лінії електропередач і підірвав економічний потенціал "кармільцев" аж до Камчатки - нині і присно і вовіки віков.

Ротний - чоловік простий. Слово "х@й" у нього, як в корейця, має безліч значень, в залежності від наголосу. В той момент воно було сказано чітко, як постріл. І дрищ з військової прокуратури, під акомпанемент прильоту "кабанчика" (120мм міна) біг за "бобіком", який у@бував в сторону Комсомольського зі швидкістю гепарда. Хулі - хіщнік. А всі решта епізоди справи гепард на "бобіку" писав уже в Сєвєродонєцку - туди не прилітає...

Так-от: бетону нема. Вапше. Вогулє і зовсім. Його треба найти і "організувати". Організаційні заходи для нашого військовослужбовця можуть закінчитись довгим записом в єердеерочці. Але, крім бетону, вопше, зовсім, взагалі і вогулє - нема лісу. От, всі ці шановні газди і газдині, які чотири з п'ятьох років війни кажуть, - "шо їм там давати - там всьо є!", скажіть мені, а де ліс? Де в тому Донецькому степу ліс? Колода, дошка, балка, курва, плінтус, хоча б?! Де!? А лісу треба - вагонами. Ешелонами треба лісу. А дає армія ліс? Держава? Хто дає?! А ото й воно - нарід дає. Волонтери. По всій Україні - де тільки є лісництва нарід з лісниками для війська ліс організовує. Люди, броніків не треба, харчів не треба. Ніц не треба - дайте ротному лісу. Дайте дошки, балки, колоди, стовпчика. Та, хоч, плінтус, дайте. Бо біда. Бо хана. Бо треба кріпити стінки окопів і бліндажів. Бо треба робити перекриття, бо: треба, треба і треба. А дають - ви в курсі, як вимовляє ротний це китайське слово в той момент...

Уже кілька років волонтери шурують на фронт не форму, амуніцію, броніки і каски, а ліс, швелери, буржуйки, клейонку і тони - тони! - цвяхів і скоб.

Позиція - це колонія, форт, осередок цивілізації, джерело життя і оплот людськості. Це мільйони - саме мільйони! - народних - саме народних! - грошей. Кожний цвях, дошка, колода - це відірвані від дітей, забрані в сімей гривні. Кілометри електричного кабелю, тони солярки і бензину, тисячі генераторів, сотні і тисячі кубів дерева - це не Армія дала, не держава. Це народ віз, волочив, слав туди, на "нуль". Лінія, яка відділяє наш світ - світ людей - від скотів, складена не з гівна, палок і "американських кунгів", як це передбачали високолобі київські стратеги і дешеві журналістські шльондри, а з добротних матеріалів, які всі ці роки збирав і довозив народ. Саме той народ в ім'я якого зараз і грабують його самого. Саме той... Армія тупо не мала на все це грошей і можливості придбати. Взагалі.

Хочете "розвести"? Вивести хлопців з їх, своїми руками зроблених фортець - куди?! на голе місце? Де знов треба "організувати" бетон і дріт?! Знов просити дерево?!

Так, ми будували ці укріплення для того, щоб з них піти. Але - вперед. Не назад. Не для того, щоб обригане рассєйське чмо в куфаєчці могло застрелити воїна в його рідному місті. Не для того, щоб попачлєнци з автоматами могли забирати дрібні гроші в дітей по дорозі до школи. Не для того, щоб вони безкарно могли вбивати будь-кого по всій Україні. Ми маємо піти вперед. Тільки вперед. А поки не можемо - стояти на цій лінії до закінчення віків. До скону. Бо стояти на укріпленій лінії - не бігати зайцем від моторила у своєму районі. Бо стояти і тримати скотів, щоб не покусали людей, за бетоном і колючим дротом, закопаними вогневими точками і пристріляним простором перед ними - це правильно. Це береже мільйони життів. Навіть тих, чий інтелект не дозволяє таке бачити.

І ще - як відійдете - я більше не маю звідки брати ліс. Клейонку. Скоби. Цвяхи. Цемент. Кабель.
Ліпше я візьму автомат.
Бо банківська картка вже порожня.



https://www.facebook.com/hurvinyk/posts/1167527893441998
argument_q: (98 всу)
НЕЗАМУТНЕНІСТЬ

(https://lenta-ua.dreamwidth.org/948165.html)

Бувають такі розмови, які ведеш ліниво, відповідаєш, бо питають. Попросити б, щоб заткнулись, не можна, образяться.
- Ой, як ви засмагли. На морі були?
- Так, на морі.
- Довго були?
- Та ні. Заскочили ненадовго. Туди й назад.
- А на якому, Чорному чи Азовському?
- Азовське.
- Дорого відпочивали?
- Та ні. Дорога завжди виходить дорого, а на самому морі недорого. – хмикаю я.
- А де? Скажіть, бо я збираюсь, скоро відпустка, не знаю ще, куди їхати.
- Та вам там не сподобається.
- Та ви скажіть. Я колекціоную відгуки про різні курорти. Ви ж на курорті були?
- Певною мірою.
- То як називається?
- Широкіно.
- О, я щось чула. Кажуть, хороший курорт.
зітхаю…
- А людей багато?
- Малувато. Хотілось би більше. – вже з посмішкою дивлюсь на цю незамутненість.

... нічого не розумію. Вона ж знає мене, розуміє, з ким говорить.

- А я люблю, коли мало людей на морі. Я мрію знайти такий курорт, де взагалі немає відпочиваючих. Лише море і я.
- О, то вам туди, точно. – вже одкровенно насміхаюсь.
- А море там яке? Глибоке, мілке?
- Мілке. Кажуть, можна йти і йти, доки натрапиш на глибину.
- Кажуть? А ви ж купались?
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись?
… а мабуть, таки ідіотка. Санді й Рітка колись стрибнули в те море, зовсім вже нічим було дихати, сорок в тіні. А я ж дозволила, певно таки ідіотка. Правда, супроводжуючі дозволили. І теж наче не ідіоти. Скучили, понімаєш, за дівчатами в купальниках. Потім огребли всі. Особливо коли Рітка знайшла ВОГ на пляжі, та й відкинула його вбік.
- Та що я, ідіотка, в тому морі купатись? – замислено говорю я.
- Ха-ха-ха! А я люблю Азовське. Канєшно, я знаю таких людей, для яких це море і не море. Ви, мабуть, теж любитель Чорного.
- О, так…
... як ми збирались, як стягувались грошима на ті дрібні поїздки в Крим. Хоч ненадовго, хоча б на пару днів. Показати дітям справжнє море. Аж доки діти не зросли та й самі не почали туди гасати.
Давно.
Колись…
- Корочє. Якщо там неглибоко, і мало людей, їду туди! Порожній пляж, це ж моя мрія! Підкажете, де там зупинитись?
- Та де завгодно. Вільних маєтків повно. – кажу, уважно вглядаючись в обличчя, мені все здається, що співрозмовниця зі мною жартує, підхопивши звичні наші волонтерські жарти щодо Широкіно.
Ні, не жартує. Сучасна україномовна жінка, молода, але не юна, дивиться новини зрідка по телебаченню. Щось там читає. Не розумію.
- То як туди дістатись? – вся у очікуванні, я думаю, порожні пляжі, лише ти і море, рай на землі.
- Через військкомат. – кажу я.
- Не поняла! – натикається зрештою вона на мій погляд.
- Йдете у військкомат, підписуєте контракт, починаєте служити на фронті, очікуєте ротації саме в Широкіно, і ось вам, довгий порожній пляж. А тільки прогулюватись ним не завжди безпечно. Можна нарватись на міну.
- Ееееее…
- А людей там майже зовсім і нема, з людей там лише військові. Усіх цивільних евакуювали з Широкіно ще у п’ятнадцятому році.
- Аааааа… ви про ето…
- Так, я про ето. І я вам дивуюсь. Невже ви не відслідковуєте історію нашої війни?
Здається, я її таки послала.
Я мало що вмію робити в цьому житті, але вишукано послати я точно вмію, послані жалілись не раз:
- І нічого ж образливого не сказала. А послала.

А ось ще одна розмова.
- Мені сказали, що ви волонтер. Так, да?
- Саме так.
- І ви буваєте на фронті, правда?
- Правда. Чому вас цікавить фронт? У вас хтось там?
- Ну, друг. Я б йому допомогла, але останнім часом він чомусь не виходить на зв’язок.
- Який підрозділ?
- Я не знаю підрозділ. Я тільки знаю, де він служить, він говорив, зараз згадаю. А, Іловайськ!
- Кхе-кхе-кхе……
- Ой, вам погано? Водички?
- Та ні, просто закашлялась. Точно Іловайськ?
- Точно. Зараз подивлюсь у повідомленнях. О, ні. Він був у Іловайську, а потім їх перевели у Єленовку.
- Давно?
- В смислі?
- Давно перевели?
- Та ось кілька місяців тому, і потім він вже не виходив на зв’язок. Так я думаю, може, йому чимось допомогти?
- Це ваш близький друг?
- Та ні. Просто друг сім’ї, колись дружили сім’ями, потім він розвівся з дружиною, перевіз дочку до Москви, а сам пішов служити. То, може, ви можете взнати, що з ним і чому він не виходить на зв’язок?
- Взнати це складно. Але я можу зробити для вас інше.
- О, дякую…
- Я можу подзвонити певним людям на фронт, і попросити їх зробити так, щоб ваш друг якомога довше не міг виходити на зв’язок. В ідеалі – щоб він ніколи не міг вже вийти на зв’язок.
- О! А! Тобто? – здається, в цій гарненькій голівці закрутились якісь думки.
Сучасна молода жінка, україномовна. Іноді навіть дивиться новини, цікавиться фронтом.
- Тобто, ваш друг поїхав служити до ДНР, а може, й до російських військ. Там добре платять за це. Бо Іловайськ, а також Єлєнівку окупували ще п’ять років тому. І всі війська, які там зараз стоять, є російськими військами. Або бандами ДНР.
- Ой… - жахається вона нарешті. – Це точно?
- Точніше не буває. – вже регочу я. – І все, що ви можете, це забути про свого друга. В ідеалі, віднести його дані до СБУ. Хоча толку, там таких даних вагон і маленький возик.
- А я ж все думаю, і чому він дочку відправив до Москви. А он воно як. – починає нарешті мислити ця ясна незамутненість.
- І знаєте, я не розумію ось чого. Ви ж дивитесь телевізор. Ви ж, мабуть, чули про Іловайську трагедію. Чули?
- Так, чула, але ж я думала…
- Не знаю, що ви там думали, але НЕ ЗНАТИ хоча б основних віх нашої війни в наш час злочинно.
Здається, я її таки послала.

… як ми кричали, як ми писали, як говорили ми про це!
На кожному інтерв’ю, у постах через один, аж нам вже зауваження робили – ну, що ви, мовляв, все про одне та про одне. Розкажіть краще щось цікавеньке.
А ми говорили, знову й знову:
- Країна не знає про свою війну. Країну відгородили від війни і продовжують відгороджувати. Країна мусить взнати про свою війну. Через біл-борди в оцих мирних містах, це найперше. Щоб кожен, їдучи маршруткою, метро, таксі чи на своїй машині, натикався поглядом на руїни і написи на бордах «Це Широкіно. Це зробив російський мир», «Це Авдіївка. Це приніс «рускій мір», «Це госпіталь. Оці інваліди у візочках, це приніс «руській мір» І тоді, й лише тоді, хоч щось почне вертітись у головах цієї незамутненості!
- Ми проти. – відповідали нам. – Ви самі маєте ПТСР, і хочете внести його в країну? А ви не подумали, що буде, коли дитина наткнеться поглядом на цей біл-борд? А вагітна?
- Нічого страшного з дітьми не станеться, хіба будуть трохи краще розуміти навколишній світ і знати про те, що точиться у їх країнах. Наші діти ростуть у цьому, і нічого, лише гартуються.
Але зручніше було саме так – відгородити країну від фронту.
Не лякати країну війною (читай – це ж електорат, а раптом забунтує, Майдана нам не вистачало)
Забезпечити лакшері-війну, коли наче вона і є, а начебто і мир, і ти диви, який багатий мир в цій Україні, до ресторанів люди черги займають!
Так. Було. Зручніше.

Тоді якого чорта вас дивує оцей телеміст «А поговорить?»
Якого чорта вас дивує, що Медведчук зкуповує телеканали і починає там віщати про «рускій мір» - той самий Медведчук, якого б мали посадити надовго, якби у нас, звичайно, СБУ працювала над тим, чим мусить займатись СБУ.
Якого чорта вас це все дивує – адже усе це є лише наслідком політики, яка точилась в нас протягом всієї війни?

… Ньюзван треба пікетувати. І пікетувати суворо.
Бо знову, коли держава не справляється з таким нескладним завданням, як інформаційна політика (а держава не справляється не сьогодні й не вчора, а ПРОТЯГОМ ВСИХ РОКІВ ВІЙНИ!) – на сцену знов виходять ті самі.
Ті, хто свого часу прогнав Януковича.
Ті, хто пройшов фронти і повернувся з них.
Ті, хто ще не повернувся.
Ті, хто ось нещодавно легким порухом руки вирішив надскладну дилему Клюєв-Шарій.
Ті, кого різали, розстрілювали, обливали кислотою усі минулі п’ять років.
**ать, знову ми?
Так.

Але дивуватись мосту «Надо поговорить» смішно. Ваш подив з цього приводу нагадує мені святу незамутненість моїх недавніх співрозмовників.
Не треба незамутненості. Не треба оцієї бездумної простоти. Вона гірше злодійства, вона гірше за все.
Не бійтесь виховувати людей. Іноді навіть через копняки. Іноді навіть через посил.

(фото взято з інтернету. перепрошую у авторів, готовва вказати ваше авторство)







https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2393123487415005

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.

May 2025

S M T W T F S
     1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 1516 17
18192021222324
25262728293031

Style Credit

OSZAR »